Провідним ходом стало накладання внутрішньополітичної недовіри на воєнну тривогу. Особисті скандали, напади на політиків і проблеми з послугами подавалися не як окремі явища, а як доказ нібито навмисного руйнування країни урядом; сталий потік про «навмисне руйнування» Німеччини закріплював цю конструкцію.
Страхові заклики протиставляли оборонні витрати соціальним потребам і таврували політиків як «яструбів», щоб подати заходи безпеки та підтримку України як шлях до прямого конфлікту. Економічну тривогу додатково прив’язували до підпорядкування «чужим інтересам», зводячи складні кризи до втрати суверенітету й неминучого зубожіння.
Новим помітним напрямом стало зображення закриття російських установ як руйнування «мостів» із Росією. Цей фрейм переносив відповідальність за дипломатичне напруження на Берлін і міг відчужувати російськомовну аудиторію, подаючи державні рішення як ворожість до росіян у Німеччині.