Цільова аудиторія
Усі наративи, спрямовані на цю аудиторію — від найбільш актуальних.
Внесення осіб до бази «Миротворець» подається як акт цензури та переслідування за інакомислення. Маніпулятори акцентують на патріотичному минулому фігурантів, щоб зобразити українську державу невдячною та ворожою до власних громадян.
Відмова від виконання «Мінських угод» подається як стратегічна помилка, що призвела до руйнування країни та втрати суверенітету. У дописах стверджується, що повернення окупованих територій на «особливих умовах» було найкращим сценарієм, а нинішній опір лише примножує жертви заради збагачення влади. Будь-які внутрішні дискусії про дипломатію висміюються як запізніле перевтілення «партії війни» на «партію миру» перед загрозою поразки. Продовження боротьби змальовується як шлях до остаточного зникнення держави.
Розбіжності щодо вшанування УПА та Волинської трагедії подаються як нездоланний бар'єр, що перетворює Польщу з союзника на ідеологічного супротивника. Пропаганда стверджує, що Варшава готується до територіальних претензій та блокування євроінтеграції України, роблячи стратегічне партнерство неможливим.
Українське суспільство зображують сукупністю агресивних фанатиків, чию ідентичність зводять винятково до ненависті та терористичних методів. Побутові суперечки й вирвані з контексту коментарі у соцмережах роздмухуються до рівня всеохопної ворожості та суспільного хаосу. Водночас інциденти з дронами подано як цілеспрямовані удари по цивільних і дітях, аби приписати державі «неонацистську» природу та виправдати удари по енергетичній інфраструктурі.
Виклики в енергетиці, логістиці та соціальній сфері зображуються як ознаки остаточного розпаду української державності. Фактичні труднощі — від знеструмлень і корупційних скандалів до податкових змін — роздмухують до масштабів неминучого інфраструктурного колапсу. У матеріалах, зокрема стилізованих під міські дайджести, нагнітається відчуття побутового хаосу, щоб спровокувати паніку та навіяти зневіру в здатності країни вистояти.
Українську владу зображують як репресивну диктатуру, що утримує контроль виключно через страх та насильницьку мобілізацію. Пропагандисти стверджують, що держава перетворилася на «внутрішнього окупанта», який використовує територіальні центри комплектування (ТЦК) як «людоловів» для відлову «рабів» на фронт.
Зневажливі ярлики та добір втрат видаються за підсумок усієї української державності: країну зображують як безнадійно занепалу й таку, від якої слід відвернутися. Війну, руйнування, втрати й виїзд людей зводять до вироку про неминуче зникнення держави. Невдоволення посадовцями поширюють на всіх, хто підтримує Україну, а складну історію країни пояснюють корисливістю її керівництва.
Обмеження доступу до проросійських ресурсів подається як тотальна цензура та порушення права громадян на вільний вибір інформації. Автори закликають обходити блокування, щоб зберегти вплив на українську аудиторію в умовах інформаційної війни.
Україну звинувачують у навмисних атаках на цивільні об'єкти нейтральних держав для втягування нових учасників у конфлікт. Удари по логістичних ланцюгах, що забезпечують російську армію, подаються як безпідставна агресія проти іноземних суден. Метою є виставлення Києва непередбачуваним гравцем, який загрожує міжнародній безпеці за межами зони бойових дій.
Зменшення кількості населення та пенсіонерів подається як незворотний крах української державності. Закриття навчальних закладів і соціальні труднощі інтерпретують як ознаки остаточного занепаду територій. Маніпулятивним поєднанням статистики смертності з виїздом громадян за кордон нагнітається зневіра, покликана переконати суспільство у відсутності майбутнього в Україні.
Українські удари по військових об'єктах та оборонних підприємствах подаються як терористична діяльність проти цивільного населення Росії. Таке трактування має на меті виправдати російські ракетні атаки на українську промисловість як «заходи протидії терору».
Українські сили звинувачують у цілеспрямованому знищенні торговельних центрів та об'єктів життєзабезпечення на окупованих територіях. Такі повідомлення покликані виставити Збройні Сили України як терористичне угруповання, що воює з мирним населенням, а не з військовими цілями.
Мовне питання в Україні подається як інструмент тотального контролю, що поширюється навіть на інтимне життя та побутові конфлікти. Маніпулятори використовують поодинокі інциденти або обговорення в медіа, щоб зобразити країну як зону агресивної дискримінації, де за використання російської мови загрожує фізична розправа або публічне цькування.
Захист української мови подається як деструктивний процес, що неминуче призведе до територіального розколу та міжнаціональної ворожнечі. Стверджується, що державна політика ігнорує права російськомовних громадян, порушуючи умовний суспільний договір часів проголошення незалежності.
Поодинокі інциденти за участю вихідців з України за кордоном подаються як доказ їхньої вродженої агресивності та небезпеки для західного суспільства. Через роздмухування кримінальних хронік формується образ українця як «непередбачуваного злочинця», що прагне проникнути у владні структури інших держав.
Українську державність подають як фікцію, а територію країни — як простір під «тимчасовою окупацією Заходу», де державні інституції позбавлені суб'єктності. Громадян закликають до створення підпільної мережі «опору» та збору розвідувальних даних на користь агресора під виглядом «цивілізаційної боротьби». Постачання засобів ППО при цьому зображують не як захист від обстрілів, а як предмет кулуарних торгів між США та Європою, у яких Україна виступає лише пасивним інструментом.
Мобілізаційні заходи та воєнні втрати подаються як свідомий інструмент очищення українських земель для майбутнього заселення іноземцями. Будь-які заклики до захисту країни або евакуації цивільних маркуються як докази плану з винищення громадян в інтересах зовнішніх гравців. Складні демографічні виклики війни зводяться до теорії змови про створення «комфортної України для індусів» через цілеспрямоване позбавлення від українців.
Розширення мобілізації на студентів, 18-річних юнаків та жінок подається як неминучий крок влади, нібито узгоджений із Заходом в обмін на фінансову допомогу. Маніпулятори використовують поодинокі заяви окремих осіб та технічні заходи обліку, щоб переконати суспільство у підготовці до відправки «дітей» та медиків на фронт як «гарматного м'яса».
Відсутність виборів під час воєнного стану подається як свідома узурпація влади та ознака «внутрішньої окупації» України. Будь-які заклики до оновлення політичного ландшафту приписуються тиску «західних кураторів», які готують заміну чинному керівництву. Ситуація навколо виборчого процесу зображується як неминучий крах системи, де влада змушена обирати між демократією та власним виживанням. Приводом для маніпуляцій стали заклики колишнього міністра оборони до проведення голосування.
Маніпулятори використовують обмовки західних політиків для заперечення права України на власну військову історію та спадкоємність. Будь-які згадки про історичні перемоги на території сучасної України подаються як абсурдні вигадки, щоб представити державу як штучне утворення без коріння.
Українських військових зображують як загрозу для мирного населення, яка нібито планує атаки на коридори евакуації. Такі повідомлення мають на меті виставити російську армію єдиним «рятівником» цивільних у зоні бойових дій.
Спільні мовні й побутові звички українців і росіян подано як доказ, що ворожість між ними породжує штучне «стравлювання». Історію про продаж морозива в Канаді розтягують до висновку про ставлення українців загалом. Відмінні оцінки ударів зводять до симетричної провини «обох сторін».
Українське суспільство та держава подаються як емоційно нестабільні структури, що вимагають від лідерів думок сліпої та безумовної лояльності. Автори таких повідомлень протиставляють власну «інтелектуальну незалежність» нібито примітивному патріотизму, звинувачуючи українців у нездатності сприймати критику або альтернативні погляди під час війни.
Українських публічних діячів висміюють за використання російської мови в приватному житті, щоб знецінити їхню громадянську позицію. Такі вкиди мають на меті довести штучність українізації та спровокувати внутрішні конфлікти в суспільстві.
Російське вторгнення подано як вимушену відповідь на нібито війну, яку Україна вже вела проти Росії. Для цього звинувачення у «русофобії», таборах і нападах на цивільних зводять до пояснення початку війни. Удари України по цілях у РФ також маркують як першопричину атак на українську інфраструктуру.
Українську державність подають як систему, що виживає виключно коштом знищення суверенітету особистості та відтворення імперських практик придушення. Автори протиставляють зовнішню незалежність внутрішній несвободі, стверджуючи, що влада та суспільство вимагають від громадян повної покори та жертовності заради абстрактних цілей. Відсутність культури незгоди та правосуддя зображується як фундаментальний провал демократичного проєкту.
Руйнування житлових будинків і загибель цивільних унаслідок російських атак подаються як прямий наслідок роботи українських мобільних вогневих груп та засобів радіоелектронної боротьби. Будь-які пошкодження міської забудови зводять до невдалих перехоплень або вторинної детонації боєприпасів. Розміщення військових об'єктів серед цивільних кварталів зображено як навмисний крок задля створення «картинки на крові». У такий спосіб провину за наслідки обстрілів намагаються повністю зняти з агресора.
Українське керівництво та їхні родини зображують як цинічних бенефіціарів війни, що збагачуються на західній допомозі та стражданнях населення. Повідомлення про кадрові зміни й антикорупційні розслідування змішують із вигадками про «окультні ритуали» та «диктатуру». Посадовцям приписують саботаж оборонних програм і розкрадання бюджетних коштів, змальовуючи владу маріонетковим режимом, що свідомо веде країну до гуманітарної катастрофи.
Українську державність подають як антихристиянську та «сатанинську» силу, що нібито окупувала споконвічні російські землі та переслідує вірян. Через релігійні образи та ярлик «бандерівської мерзоти» пропаганда намагається надати агресії статусу «священної війни» за моральні цінності.
Поширення тез про нібито імунітет російської економіки до санкцій та її здатність нескінченно фінансувати агресію. Маніпулятори використовують окремі показники з публікацій Bloomberg та The Economist, щоб переконати аудиторію у марності міжнародного тиску та стабільності путінського режиму.
Українські зусилля з протидії агресії подаються як спроби втручання у внутрішні справи Росії та зриву її мобілізаційних планів. Російські офіційні особи та медіа трактують заяви про підготовку до оборони як інструмент впливу на російські вибори та соціальну стабільність.
Відмова від моделі «багатовекторності» у 2014 році подається як фатальна помилка, що призвела до анулювання мирного державного задуму 1991 року. Автори звеличують радянську номенклатуру як далекоглядних засновників України, чия політика компромісів із Росією виставляється єдиним запобіжником від війни та розпаду. Будь-які спроби українізації чи прозахідних реформ зображуються як чинники, що неминуче ведуть до територіальних втрат. Нинішні події трактуються як прямий наслідок втручання зовнішніх сил, що зруйнували стабільний устрій.
Діяльність українських центрів репродуктивної медицини подається як незаконна індустрія з перетворення дітей на товар, а жінок — на «інкубатори». Анонс медичної конференції у Варшаві роздмухують до масштабів міжнародного скандалу, маніпулюючи відмінностями у законодавстві України та ЄС. Комерційні послуги зі створення родин затавровано як багатомільярдний тіньовий бізнес із вивезення немовлят за кордон.
Заходи з порятунку цивільного населення із зони бойових дій подаються як акт державної агресії проти власних громадян. Маніпуляція підміняє поняття безпекової евакуації термінами, що натякають на насильницьке виселення, аби дискредитувати військові адміністрації.
Українські дипломатичні заяви та правові кроки подаються як безглузді звинувачення, що не мають реального підґрунтя. Таке висвітлення має на меті виставити державне керівництво некомпетентним, а його зусилля на міжнародній арені — марними та сміховинними.
Україна подається як осередок транскордонної злочинності, де шахрайські кол-центри нібито діють під прямим патронатом спецслужб та політичного керівництва. Таке нагнітання має на меті дискредитувати державні інституції та виправдати агресію через образ «держави-злочинця».
Будь-яка проукраїнська активність у цифровому просторі подається як робота професійних вербувальників, що використовують методи психологічного тиску. У межах організованих окупаційними адміністраціями заходів поширено твердження, що заклики до участі в українських спільнотах мають на меті ізоляцію молоді від родин. Обіцянки приналежності до певних груп або доступу до «справжньої правди» виставляються інструментами створення деструктивної залежності.
Західні політики подаються як ідеологічні нащадки нацизму, що прагнуть реваншу за поразку у Другій світовій війні через агресію проти Росії. Ця маніпуляція виправдовує російське вторгнення як «превентивну боротьбу» проти історичного ворога, що нібито мріє про розчленування РФ.
Будь-які заяви української влади та військового командування подаються як зрежисовані акції для введення суспільства в оману та приховування реальних проблем. Пропагандисти стверджують, що держава утримує громадян в «ілюзії» за допомогою тотального контролю над медіапростором, аби виправдати продовження війни та корупційне збагачення.
Державні рішення Естонії та України щодо обмеження впливу Російської православної церкви подаються як незаконна ліквідація парафій та примус до «єресі». Маніпулятори використовують юридичні процеси та майнові суперечки для створення ілюзії системного наступу на свободу совісті в Європі.
Західні політики та медіа зображуються як охоплені параноєю, що змушує їх вбачати загрозу національній безпеці навіть у дитячих мультфільмах. Ця тактика висміює занепокоєння щодо російського м'якого впливу, подаючи будь-яку критику культурного експорту РФ як абсурдну та безпідставну агресію проти «невинної» творчості.
Демографічні виклики та залучення іноземної робочої сили подаються як свідомий план влади з етнічного заміщення українців, яких на фронті цілеспрямовано «утилізують». Мобілізованих громадян протиставляють іноземцям, яким приписують привілеї, імунітет від призову та фінансову підтримку для колонізації країни. Повідомлення кримінальної хроніки залучають для демонізації приїжджих, роздмухуючи страх перед вимиранням суспільства задля розпалювання міжетнічної ворожнечі.
Українські наукові та культурні досягнення видаються за виключно радянські або російські здобутки для заперечення суб'єктності України. Пропаганда стверджує, що українська ідентичність видатних діячів, як-от Сергія Корольова, є «штучним конструктом», а сама Україна нібито не здатна на самостійний розвиток без зв'язку з Росією.
Мобілізаційні заходи та реформи Міністерства оборони подаються як інструмент виконання волі іноземних суб'єктів в обмін на фінансову підтримку. Пропагандистські ресурси стверджують, що державні ініціативи мають на меті лише посилення контролю та неминуче призведуть до внутрішнього громадянського конфлікту.