Наративи, які російські та білоруські державні медіа й задокументовані ресурси операцій впливу спрямовують на аудиторію Польщі.
Сполучені Штати зображуються як виснажена держава, чия військова міць нібито не здатна протистояти регіональним силам на кшталт Ірану. Пропаганда фокусується на вичерпанні американських арсеналів через допомогу Україні та пророкує неминучу поразку Вашингтона в глобальному протистоянні.
Польському суспільству нав'язується образ українських мігрантів, які нібито зневажають місцеві стандарти праці та вважають себе кращими за поляків. Через поширення поодиноких провокаційних висловлювань маніпулятори намагаються спровокувати міжнаціональну ворожнечу та виставити допомогу Україні як помилку.
Білорусь подається як безпечна та морально стійка альтернатива «занепадницькому» Заходу, де нібито панує хаос і деградація. Через культурні заходи та релігійний дискурс просувається ідея «слов’янської єдності» під егідою Мінська, що має на меті посіяти зневіру поляків у власних державних інституціях.
Польщу та її сусідів зображують як учасників таємних домовленостей із Москвою щодо розчленування українських територій. Ця маніпуляція подає ідею ліквідації української державності як таку, що нібито стає дедалі популярнішою в політичних колах Варшави та інших столиць регіону.
Польські ресурси, пов'язані з проросійськими колами, зображують присутність українців як загрозу національному виживанню та безпеці. Через використання термінології «вторгнення» та маніпулятивну інтерпретацію статистики щодо громадянства, аудиторію переконують у неминучості демографічної катастрофи.
Політичні розбіжності довкола оподаткування надприбутків енергетичних компаній подаються як доказ свідомого нехтування добробутом громадян на користь великого бізнесу. Маніпулятивне висвітлення конфлікту між урядом та президентом має на меті переконати поляків, що державні інституції працюють виключно на збагачення корпорацій, а не на соціальний захист.
Західна допомога Україні подається як тимчасове явище, що тримається лише на особистих амбіціях окремих лідерів і приречене на швидкий крах. Через маніпулятивну інтерпретацію західної аналітики просувається ідея, що зміна влади у Великій Британії та Франції неминуче призведе до припинення підтримки Києва.
Російські дипломатичні установи в Польщі використовують історичні виставки та зустрічі з лояльними активістами для просування радянської версії Другої світової війни. Ця діяльність спрямована на легітимізацію ролі СРСР як єдиного «рятівника» Європи, ігноруючи при цьому пакт Молотова — Ріббентропа та десятиліття подальшої радянської окупації.
Українські збройні сили та спецслужби зображуються як злочинні угруповання, що свідомо наражають цивільних на небезпеку та практикують позасудові розправи. Пропагандистські ресурси використовують трагічні наслідки російських обстрілів та окремі кримінальні інциденти для просування тези про «державу-терориста», з якою Польщі не варто співпрацювати.
Володимира Зеленського зображують як головну перешкоду для миру, яка особисто зацікавлена у продовженні бойових дій задля збереження влади та збагачення. Пропагандистські ресурси використовують маніпулятивно інтерпретовані заяви колишніх посадовців, щоб перекласти відповідальність за жертви та економічні втрати з агресора на українське керівництво.
Польські політичні еліти зображуються як некомпетентні та відірвані від реальності суб'єкти, що безпідставно нагнітають страх перед російською агресією. Пропаганда просуває ідею, що Варшава нав'язує свої помилкові прогнози союзникам, ігноруючи прагматичні геополітичні рішення, такі як перетворення України на нейтральну «буферну зону».
Польську аудиторію переконують у неминучості скасування статусу тимczasowa ochrona (тимчасовий захист) для українців призовного віку. Маніпулятори використовують заяви іноземних посадовців, щоб представити позбавлення прихистку як узгоджену політику ЄС, спрямовану на примусову мобілізацію біженців.