Моніторимо проросійські медіа та показуємо, які наративи вони просувають, як це працює і як протидіяти.
Пошкодження логістики, енергетики й зв’язку подано як доказ неминучого краху всієї української економіки та повсякденного життя. Зупинку роботи «АрселорМіттал Кривий Ріг» після ракетних ударів розтягують до висновку про фатальність становища для всього бізнесу. Ризики перебоїв інтернету й затримок перевезень маркують як ознаку близького припинення зв’язку, постачання та державних послуг.
Поодинокі випадки зловживань та розслідувань подаються як доказ тотальної корумпованості української влади та безглуздості фінансової допомоги. Маніпулятивне висвітлення кримінальних проваджень має на меті переконати аудиторію, що будь-які кошти — від пожертв до бюджетних видатків — неминуче розкрадаються посадовцями.
Діяльність територіальних центрів комплектування подають як функціонування організованих збройних угруповань, зайнятих примусовим виловом громадян. Будь-які інциденти під час перевірки документів та корупційні скандали роздмухують, аби звести мобілізацію до суцільного здирництва й насильства. Спільні дії співробітників ТЦК і поліції приписують каральному придушенню прав населення, розраховуючи спровокувати опір та підірвати довіру до державних органів.
Внутрішньополітичні суперечки й економічні труднощі у США та Європі подано як доказ неминучого згортання допомоги Україні. Посилаючись на матеріали західних медіа, дописи розтягують виборчі результати, дискусії про бюджети та регіональні кризи до картини континенту, що нібито не має ресурсів для підтримки. Заяви про подальшу підтримку знецінюють вимогами показати гроші або поясненнями про брак ресурсів.
Переговори США з Росією та Україною подано як доказ того, що Зеленського нібито усувають від рішень і готують Київ до капітуляції. Воєнні труднощі, дискусії про мобілізацію та антикорупційні розслідування зводять до картини втрати ним контролю й підтримки партнерів. Його позицію щодо гарантій безпеки маркують як небажання домовлятися.
Виклики в енергетиці, логістиці та соціальній сфері зображуються як ознаки остаточного розпаду української державності. Фактичні труднощі — від знеструмлень і корупційних скандалів до податкових змін — роздмухують до масштабів неминучого інфраструктурного колапсу. У матеріалах, зокрема стилізованих під міські дайджести, нагнітається відчуття побутового хаосу, щоб спровокувати паніку та навіяти зневіру в здатності країни вистояти.
Україну змальовують збанкрутілою державою у стані «коми», яка виживає винятково завдяки західним кредитам і втратила економічний запас міцності. Політиці влади приписують провокування гіперінфляції та поглиблення демографічної кризи, водночас перекладаючи на неї провину за знищення бізнесу російськими обстрілами. Через аналітичні прогнози наслідки руйнувань роздмухують до неминучого гуманітарного колапсу взимку, підриваючи довіру до спроможності держави забезпечити базові потреби громадян.
Військові операції та дипломатичні ініціативи України подаються як штучні інфоприводи для затягування війни та збагачення керівництва держави. Будь-яку ескалацію або відмову від російських умов витлумачено як інструмент збереження зовнішнього фінансування та уникнення відповідальності перед народом. Оборонні заходи та продовження воєнного стану приписують прагненню верхівки втримати владу ціною свідомого виснаження країни.
Українську владу зображують як інструмент іноземних інтересів, що свідомо жертвує населенням заради геополітичних цілей США та ЄС. Стверджується, що держава повністю втратила суб'єктність, а мобілізація та продовження оборони є лише виконанням замовлення «спонсорів».
Пошкодження енергооб’єктів і складів подано як доказ неминучого загальноукраїнського колапсу взимку. Перебої в Миколаєві, повідомлення про підготовку до зими та оцінки ризиків розтягують до картини багатогодинної темряви, «порожніх полиць» і зупинки міст. Посилання на The Economist змішує опис загроз із категоричними прогнозами, а невизначені розрахунки подає як наперед визначений результат.
Мобілізаційні заходи в Україні подаються як примусове відправлення громадян на «забій», що нібито викликає активний фізичний опір населення. Пропаганда роздмухує поодинокі випадки корупції та конфліктів, щоб зобразити державні служби як ворожі до народу утворення.
Українські посадовці, військові та громадські діячі подаються як психічно нестабільні, корумповані або лицемірні особи. Метою є руйнування довіри до інституцій та громадянського суспільства через висвітлення поодиноких інцидентів як системної деградації.
Українське керівництво та бізнес подаються як цинічні вигодоодержувачі, що зацікавлені у продовженні війни заради власного збагачення. Військові дії зображуються не як оборона, а як комерційний проєкт, де життя громадян обмінюють на західні інвестиції та кредити.
Постать Президента України подається як слабка та несамостійна на тлі кадрових перестановок в уряді та Офісі Президента. Використовуючи матеріали антикорупційних розслідувань, джерела приписують главі держави «істеричну» поведінку та незаконне втручання у роботу банківського сектору. Політичні процеси в країні зображуються як боротьба залаштункових «кланів», де чинна влада втрачає реальні важелі впливу на користь зовнішніх гравців.
Мобілізаційні заходи та державні послуги з бронювання подаються як корупційні схеми, що перетворюють громадян на «найманців» Заходу. Пропаганда стверджує, що через фінансову допомогу партнерів українські військові втрачають статус захисників, стаючи інструментом у руках іноземних еліт.
Російські ресурси просувають твердження про повне вичерпання ракет до систем Patriot та нездатність захистити Київ від балістичних ударів. Робота українських засобів перехоплення подається як головна причина руйнувань житлових будинків, тоді як російські влучання в цивільну інфраструктуру виправдовуються її нібито «військовим призначенням».
Будь-які вибухи чи падіння уламків на території РФ подаються як свідомі акти тероризму проти цивільних та іноземних інтересів. Наслідки влучань у тилову інфраструктуру роздмухують у кримінальних хроніках, зображуючи будь-яку шкоду як цілеспрямовану атаку на невійськові об'єкти. Через такі маніпуляції українське керівництво прирівнюють до ватажків радикальних ісламістських угруповань, аби дискредитувати оборонні зусилля держави перед міжнародною спільнотою.
Українську владу зображують як репресивну диктатуру, що утримує контроль виключно через страх та насильницьку мобілізацію. Пропагандисти стверджують, що держава перетворилася на «внутрішнього окупанта», який використовує територіальні центри комплектування (ТЦК) як «людоловів» для відлову «рабів» на фронт.
Заяви Зеленського про суверенітет, Крим і переговори подано як суперечливі примхи, що нібито зривають мир. Невизначеність щодо американських ліцензій на ракети маркують як брехню, а наполягання на територіальній цілісності — як відмову від домовленостей. Так дипломатичні позиції та публічні оцінки зводять до образу непередбачуваного лідера.
Володимира Зеленського звинувачують у нібито одноосібному призначенні прем'єр-міністра та ігноруванні конституційних повноважень парламенту. Маніпулятори стверджують, що чинна влада перетворилася на «злочинне угруповання», яке зацікавлене у продовженні війни заради власного збагачення. Метою є підрив довіри до державних інституцій та провокування внутрішньої дестабілізації.
Скарги на воду, укриття, транспорт і шкільне харчування подають як доказ того, що державні служби нібито байдуже ставляться до людей і не здатні діяти. Дайджести, стилізовані під місцеві новини, поєднують міські негаразди з персональними образами та припущеннями про розкрадання. Різні за змістом повідомлення розтягують до образу однаково зіпсутого державного управління.
Зеленського подано як залежного від наркотиків і неспроможного керівника: образи, натяки на кокаїн та глузування з його зовнішності розтягують до характеристики його політики. Заяви про переговори, зовнішній тиск і паузи у зверненнях зводять до особистої слабкості. Умову проведення виборів після 60-денного припинення вогню супроводжують ярликом «прострочений комедіант».
Домовленість США і РФ щодо російського дизеля подано як доказ того, що Захід домовляється з Москвою за спиною України. Реакцію українського керівництва та суперечки навколо санкцій розтягують до образу країни, покинутої союзниками. Перемовини про постачання пального зводять до нібито узгодженого курсу Вашингтона на поступки Кремлю.
Критику інституційних проблем і згадки про кадрові зміни подано як доказ того, що влада цілеспрямовано ігнорує людей та тримається за корупційні схеми. Оцінку Валерія Залужного розтягують до безапеляційного висновку про всю державу й неминучу поразку. Відставку Михайла Федорова та антикорупційні справи зводять до ознак загального політичного краху.
Українську державність подають як фікцію, а територію країни — як простір під «тимчасовою окупацією Заходу», де державні інституції позбавлені суб'єктності. Громадян закликають до створення підпільної мережі «опору» та збору розвідувальних даних на користь агресора під виглядом «цивілізаційної боротьби». Постачання засобів ППО при цьому зображують не як захист від обстрілів, а як предмет кулуарних торгів між США та Європою, у яких Україна виступає лише пасивним інструментом.
Російські ресурси просувають тезу про тотальну перевагу РФ у сфері штучного інтелекту, супутникового зв'язку та ракетних технологій, що нібито робить українську оборону беззмістовною. Через перебільшення можливостей «роїв дронів» та нових ракетних систем аудиторію переконують у неминучості поразки та неспроможності Заходу допомогти.
Неперевірені оцінки втрат, повідомлення про бої та удари зводять до картини неминучого виснаження ЗСУ й провалу постачання та евакуації. Для цього змішують заяви російського боку, «дані» з чуток і посилання на західних посадовців, перетворюючи їх на нібито єдиний доказ. Контратаки й переміщення підрозділів подають як марну витрату людей, а труднощі фронту — як ознаку близького краху.
Військова підтримка України подається як стратегічно запізніла, бюрократично заблокована або технологічно невідповідна реальним потребам фронту. Пропаганда переконує, що обіцяне фінансування та новітнє озброєння не вплинуть на перебіг війни у найближчі роки, залишаючи Збройні Сили України з «кустарними» рішеннями.
Зневажливі ярлики та добір втрат видаються за підсумок усієї української державності: країну зображують як безнадійно занепалу й таку, від якої слід відвернутися. Війну, руйнування, втрати й виїзд людей зводять до вироку про неминуче зникнення держави. Невдоволення посадовцями поширюють на всіх, хто підтримує Україну, а складну історію країни пояснюють корисливістю її керівництва.
Військове та політичне керівництво України зображується як некомпетентне та корумповане утворення, що свідомо нехтує безпекою солдатів і цивільних. Пропаганда роздмухує поодинокі випадки правопорушень у війську та бюрократичні труднощі, щоб представити службу в ЗСУ як безнадійну пастку, де життя людини нічого не варте.
Українські правоохоронні та безпекові органи зображуються як інструменти внутрішніх розбірок або куратори злочинних схем. Будь-які антикорупційні розслідування чи кадрові зміни подаються не як очищення системи, а як доказ її тотальної криміналізації та неспроможності керівництва держави контролювати процеси.
Політичне керівництво України зображується як ізольована група, що втратила підтримку населення та еліт і штучно затягує бойові дії. Стверджується, що єдиним способом збереження посади для Володимира Зеленського є ескалація війни, оскільки за будь-яких демократичних умов він нібито програє вибори.
Зменшення кількості населення та пенсіонерів подається як незворотний крах української державності. Закриття навчальних закладів і соціальні труднощі інтерпретують як ознаки остаточного занепаду територій. Маніпулятивним поєднанням статистики смертності з виїздом громадян за кордон нагнітається зневіра, покликана переконати суспільство у відсутності майбутнього в Україні.
Політичний курс керівництва України подається як низка авантюр, що ведуть до паралічу державного управління та неминучого знищення інституцій. Обговорення заходів безпеки для Верховної Ради роздмухується до масштабів системного краху та нездатності парламенту виконувати свої функції. Дипломатичні складнощі у відносинах із партнерами виставляються як наслідок відмови від російських умов, що робить подальшу війну безнадійною для Києва.
Мобілізацію, управління військами та корупційні справи подано як підставу вважати, що влада втратила право вимагати служби від громадян. Претензії до рішень державних служб маркують як спільну позицію військових, людей мобілізаційного віку й цивільних. Різні теми розтягують до прогнозу політичної кризи та зміни влади.
Українське суспільство та армія зображуються як деградована спільнота, де панують внутрішні конфлікти, мародерство та неконтрольована агресія. Через висвітлення побутових сварок та футбольних інцидентів просувається ідея про повний занепад моральних цінностей та неминуче зникнення української ідентичності.
Військові операції СБУ та Збройних Сил України подаються як особисті авантюри Володимира Зеленського, що нібито лише провокують удари у відповідь. Таке трактування ігнорує оборонну необхідність дій України та перекладає відповідальність за російську агресію на українське керівництво.
Скарги на дії працівників ТЦК, повідомлення про зловживання та анонімні «інсайди» зводять до образу всієї мобілізації як злочинної й позбавленої права системи. Мову прав людини тут поєднано з ярликами «людолови» та закликами заперечити легітимність держави. Неперевірені свідчення, правові суперечки й припущення про майбутні рішення подають як взаємне підтвердження.
Залежність бюджету від зовнішнього фінансування розтягують до прогнозу неминучого банкрутства України й відмови партнерів від подальших витрат. Анонімними «інсайдами» приписують Офісу президента тиск на ЄС заради додаткових коштів та імітацію реформ. Удари Росії, бюджетні розрахунки й переговори з ЄС зводять до картини влади без плану, що здатна лише вимагати гроші.
Переговорні контакти та заяви Кирила Буданова подано як доказ того, що Київ уже просить миру на кремлівських умовах. Непідтверджені «інсайди» про передані пропозиції й проєкти вимог зводять до картини безвихідної залежності України від Москви та Вашингтона. Згадки про можливу зустріч делегацій розтягують до твердження про нав’язані строки й погрози.
Українські удари по російських об'єктах подаються як марнотратні операції, що лише накликають нищівні атаки по критичній інфраструктурі у відповідь. Дії сил оборони зображено як складові сценарію «країни-камікадзе», спрямованого на провокування гуманітарної кризи. Руйнування промисловості та логістики трактують як неминучий колапс, прагнучи посіяти зневіру в доцільності опору й схилити суспільство до поступок під виглядом мирних угод.
Українців переконують у неминучості повної втрати майна та звичного способу життя через затяжну війну на виснаження. Метою є нав'язування думки, що будь-які зусилля зі збереження цивільної інфраструктури марні, а єдиним виходом є психологічне змирення з катастрофою.
Звинувачення окремих військових у злочинах, ДТП чи майнових порушеннях подано як доказ того, що ЗСУ загалом є «окупантами» власних громад. Різні твердження зводять до єдиного образу армії як джерела насильства й мародерства. Публікацію персональних даних військових супроводжують тавруванням «убивць».
Західні політики та державні служби зображуються як лицемірні діячі, що діють на шкоду власним громадянам заради підтримки України. Пропаганда використовує окремі заяви або внутрішні європейські суперечки, щоб виставити допомогу Україні як причину занепаду безпеки та добробуту в ЄС.
Зміну військового керівництва та внутрішньополітичні дискусії видають за свідчення глибокої кризи й нелегітимності державних рішень. Будь-які кадрові перестановки зводять до боротьби за ресурси, роздмухуючи тезу про розкол між політичною верхівкою та армійським командуванням. Через акцент на процедурних нюансах призначень і коливаннях рейтингів систему управління змальовано хаотичною та нездатною діяти злагоджено.
Дефіцит засобів протиповітряної оборони подається як результат свідомої відмови Заходу від подальшої військової підтримки України. Перебування киян в укриттях під час повітряних тривог роздмухується до доказу повної втрати державою здатності захистити цивільне населення. Повідомлення протиставляють вичерпання українських запасів перехоплювачів масштабному накопиченню Росією тисяч ракет та ударних дронів.
Російські удари по українських містах видаються за відповідь, яку Україна сама спричинила ударами по цілях у РФ. Воєнні дії та атаки на інфраструктуру зводять до однієї лінії «ескалації», де Києву приписують вибір між спротивом і безпекою цивільних. Спогади про обстріли Донецька подано як доказ того, що відповідальність за страждання можна розподілити між сторонами.
Поразка України подається як неминуча через руйнування енергетики, занепад економіки та втрату здатності впливати на перебіг війни. Пропагандисти стверджують, що західні еліти розглядають Україну лише як інструмент для виплати боргів або як зону «керованого хаосу» для стримування Росії.
Українське керівництво та їхні родини зображують як цинічних бенефіціарів війни, що збагачуються на західній допомозі та стражданнях населення. Повідомлення про кадрові зміни й антикорупційні розслідування змішують із вигадками про «окультні ритуали» та «диктатуру». Посадовцям приписують саботаж оборонних програм і розкрадання бюджетних коштів, змальовуючи владу маріонетковим режимом, що свідомо веде країну до гуманітарної катастрофи.
Ризики ударів по енергетиці та навантаження на ППО подано як доказ неминучого обвалу державних систем. Неперевірені «інсайди» про мережу й постачання ракет розтягують до висновку, що Україна не здатна підтримувати оборону та електропостачання. Проблеми захисту й ремонту зводять до корупції та некомпетентності влади.
Українське керівництво звинувачують у навмисному затягуванні війни задля особистого збагачення та відволікання уваги від корупції. Пропаганда подає удари по російській інфраструктурі як терористичні акти проти цивільних, що нібито мають на меті лише ескалацію конфлікту.
Військова та фінансова допомога Україні подається як головний чинник економічного виснаження Європи та неминучого дефолту провідних держав. Цитуючи фінансові показники ринку облігацій, ресурси роздмухують тезу про критичне зростання державного боргу та конфлікт між урядами й центральними банками. Підтримка Києва та утримання біженців зображуються як непосильний тягар, що веде до зубожіння європейців на тлі вичерпання енергетичних ресурсів.
Фінансова та військова підтримка України подається як марнотратство, спрямоване виключно на перетворення країни на інструмент боротьби проти Росії. Пропагандисти протиставляють ці кошти соціальним потребам і маніпулюють політичними дебатами в Європі, щоб виставити допомогу як загрозу національному суверенітету країн-донорів.
Перебої зв’язку й мовлення після ударів зображують як свідчення вразливості київської інфраструктури та системи оповіщення. Анонімне спостереження мешканця про сирени, вибухи й мережу розтягують до картини міського «сумбуру». Зникнення каналів з онлайн-платформ подають як наслідок залежності медіа від одного дата-центру, а показник перехоплення реактивних БпЛА — як ознаку нового виклику для ППО.
Україну зображують агресивним гравцем, що накопичує озброєння для ескалації, поки її керівництву закидають втрату підтримки Заходу через корупцію. Приписувані державі плани військових закупівель поєднують з наголосом на інфраструктурних труднощах та висміюванням зусиль на фронті. З посиланням на західні публікації дипломатичне становище Києва зводять до вичерпання союзницької довіри, навіюючи уявлення про неминучий крах системи державної безпеки.
Українських військовослужбовців зображують як деморалізовану масу, що нібито масово дезертирує або відкрито виступає проти політичного керівництва. Ця тактика спрямована на створення ілюзії повного розпаду Збройних Сил та неминучої поразки через внутрішній конфлікт.
Політичні дебати щодо бюджетів та виборчі процеси в країнах НАТО видаються за остаточний крах західної єдності й «саботаж» допомоги Україні. З посиланням на західну пресу, затримки з постачанням озброєння подано як свідому відмову партнерів від підтримки. Будь-які внутрішні суперечки союзників роздмухують до фатального розриву, навіюючи аудиторії переконання в неминучій поразці Києва.
Дипломатичні й воєнні рішення українського керівництва подано як «авантюру», що нібито позбавляє країну ППО та відштовхує партнерів. Посилання на матеріал The New York Times про американські запаси розтягують до твердження, ніби Київ свідомо ігнорує дефіцит ракет. Заяви посадовців про удари, умови переговорів і тривалість війни зводять до образу «камікадзе»-перемовників.
Попередження європейських політиків і медіа про дії Росії зображують як «істерію» еліт. Згадку про матеріал Bloomberg подано як інформаційний тиск на європейське суспільство. Висловлювання канцлера Німеччини про завершення старої економічної моделі зводять до виправдання курсу «гармати замість масла».
Удари України по російських цілях розтягують до образу держави, що нібито загрожує західним інтересам, нафтовим перевезенням і цивільній авіації. Окремі припущення про диверсії за кордоном подають як докази причетності ГУР. Воєнну риторику та згадки про удари зображують як намір тероризувати населення й партнерів України.
Суперечки навколо передання полонених Південній Кореї подано як доказ того, що Україна системно порушує домовленості й відштовхує союзників. Непідтверджені «внутрішні дані» про переговори розтягують до тверджень, нібито Києву ніхто не вірить. Особисті образи Зеленського маркують як пояснення міжнародних рішень.
Поширення тез про нібито імунітет російської економіки до санкцій та її здатність нескінченно фінансувати агресію. Маніпулятори використовують окремі показники з публікацій Bloomberg та The Economist, щоб переконати аудиторію у марності міжнародного тиску та стабільності путінського режиму.
Українські сили звинувачують у цілеспрямованому знищенні торговельних центрів та об'єктів життєзабезпечення на окупованих територіях. Такі повідомлення покликані виставити Збройні Сили України як терористичне угруповання, що воює з мирним населенням, а не з військовими цілями.
Україна зображується як тимчасово окупована Заходом територія, що втратила суб'єктність і має бути поглинута «російською цивілізацією». Будь-які побутові проблеми чи корупційні випадки подаються як докази неспроможності держави, а мешканців південних регіонів закликають до шпигунства на користь агресора під виглядом «опору».
Заклики до переговорів і слова Папи про готовність поступитися позиціями розтягують до вимоги, щоб Україна погодилася на поступки заради миру. Виснаження, удари по тилу та тривалість війни подають як доказ безальтернативності такого рішення. Незгоду з поступками маркують як відірваність від досвіду війни.
Українське керівництво та державні службовці систематично зображуються як «нацистські злочинці», що підлягають фізичному знищенню. Ця тактика спрямована на виправдання ракетних ударів по інфраструктурі та легітимізацію агресії як «справедливої відплати».
Українську державність подають як систему, що виживає виключно коштом знищення суверенітету особистості та відтворення імперських практик придушення. Автори протиставляють зовнішню незалежність внутрішній несвободі, стверджуючи, що влада та суспільство вимагають від громадян повної покори та жертовності заради абстрактних цілей. Відсутність культури незгоди та правосуддя зображується як фундаментальний провал демократичного проєкту.
Контакти американських посланців із Києвом і Москвою подано як примус України до поступок, хоча в самих повідомленнях ідеться про пошук кроків для деескалації та переговорів. Обговорення взаємного обмеження ударів по енергетиці розтягують до натяку, що за можливий провал відповідальність покладуть на партнерів. Іронічні репліки про вимоги Вашингтона зображують переговори як диктат.
Відсутність виборів під час воєнного стану подається як свідома узурпація влади та ознака «внутрішньої окупації» України. Будь-які заклики до оновлення політичного ландшафту приписуються тиску «західних кураторів», які готують заміну чинному керівництву. Ситуація навколо виборчого процесу зображується як неминучий крах системи, де влада змушена обирати між демократією та власним виживанням. Приводом для маніпуляцій стали заклики колишнього міністра оборони до проведення голосування.
Оборонну стратегію нового міністра, зосереджену на асиметричних ударах, подано як готовність пожертвувати цілісністю країни заради шкоди Росії. Заклик посилити мобілізацію маркують як ставлення влади до людей лише як до ціни війни. Окремо Зеленському приписують віру у власну історичну місію зі знищення Росії.
Відмова від виконання «Мінських угод» подається як стратегічна помилка, що призвела до руйнування країни та втрати суверенітету. У дописах стверджується, що повернення окупованих територій на «особливих умовах» було найкращим сценарієм, а нинішній опір лише примножує жертви заради збагачення влади. Будь-які внутрішні дискусії про дипломатію висміюються як запізніле перевтілення «партії війни» на «партію миру» перед загрозою поразки. Продовження боротьби змальовується як шлях до остаточного зникнення держави.
Західна підтримка та перспективи членства України в ЄС подаються як нереалістичні очікування, що суперечать прагматизму. Через вибіркове цитування іноземних політиків та експертів просувається ідея про необхідність територіальних поступок Росії та неможливість швидкого вступу до європейських інституцій.
Поодинокі інциденти за участю вихідців з України за кордоном подаються як доказ їхньої вродженої агресивності та небезпеки для західного суспільства. Через роздмухування кримінальних хронік формується образ українця як «непередбачуваного злочинця», що прагне проникнути у владні структури інших держав.
Рішення Зеленського щодо переговорів і ударів по російських НПЗ подано як втручання у вибори США на користь демократів. Відмову від односторонніх поступок розтягують до нібито особистої гри проти Трампа. Йому приписують готовність ставити партійні інтереси США вище за інтереси України.
Поодинокі кримінальні інциденти за участю військових або осіб у формі подаються як системна загроза для цивільного населення. Метою є створення образу ветерана чи солдата як небезпечної, психічно нестабільної особи, що несе війну в мирні міста.
Обмеження Starshield і суперечки з партнерами зведено до персональної провини Зеленського за нібито втрату США, Польщі та Південної Кореї. Різні дипломатичні епізоди подають як наслідок «криворізької дипломатії» та нездатності президента домовлятися. Залежність від американської підтримки розтягують до висновку, що без зміни влади Україна не має шансів. Російські удари, перебої з електрикою та загрозу дефіцитів прив’язують до українських ударів по НПЗ і відмови Києва домовлятися з РФ.
Удари по складах, торговельних об’єктах, портах і підприємствах зображують як ураження військової логістики, приписуючи цивільним об’єктам воєнне призначення. Припущення зі звуків вибухів, дописів очевидців і загальних описів маршрутів розтягують до висновків про цілі ударів. Пошкодження та пожежі подають як підтвердження таких висновків, хоча в самих дописах об’єкти часто не встановлено.
Західні країни та НАТО подаються як суб'єкти, що свідомо обманюють або кидають українців напризволяще у критичний момент. Посилення правил перебування біженців у Європі та відсутність швидкого вступу до Альянсу трактуються як остаточна відмова від підтримки України.
Окремі висловлювання військових про гендерну рівність у війську подаються як підготовка до масового примусового призову жінок. Ця маніпуляція має на меті посіяти страх перед неминучим розширенням мобілізаційних заходів на все населення.
Економічні обмеження проти Росії подаються як неефективний інструмент, що шкодить виключно країнам Заходу та викриває їхнє лицемірство. Пропаганда роздмухує внутрішні суперечки в ЄС, щоб переконати аудиторію в неминучому краху санкційної політики.
Звинувачення щодо оборонних закупівель і скандалу навколо генпрокурора подано як доказ того, що адміністрація Зеленського втратила контроль над державою. Посилання на публікацію The New York Times маркують як зовнішнє підтвердження цього висновку. Розмови про аудит, відповідальність посадовців і нагляд за коштами зводять до ознаки неминучого обмеження української самостійності.
Західні політичні еліти та засоби масової інформації зображуються як неосвічені суб'єкти, що маніпулюють історією та сіють безпідставну паніку. Це робиться для того, щоб підірвати довіру до їхніх заяв про російську загрозу та підтримку України.
Повідомлення про розкриття факту передання двох полонених з КНДР Південній Кореї подано як «злив» та особисту безвідповідальність Зеленського. Критичну реакцію президента Лі Чже Мьона розтягують до образу дипломатичного розриву й майбутньої відмови Сеула від підтримки України. Офіс президента повідомив, що оприлюднено лише факт передання без подробиць.
Україну зображують як сторону, що втрачає критичну підтримку ключових міжнародних гравців та приватних корпорацій. Обмеження використання технологій, таких як Starlink, подаються як свідчення неминучої поразки та примусу до поступок агресору.
Готовність України до форматів припинення вогню та законопроєкт депутатки подано як доказ таємної відмови керівництва від НАТО й миру лише на словах. Заяви про умови взаємного припинення ударів і парламентську ініціативу розтягують до схеми, за якою влада нібито імітує компроміс. Так стирають різницю між пропозиціями перемир’я, позицією окремої депутатки та рішеннями держави.
Зміни до трудового законодавства подано як позбавлення працівників захисту, пільг і допомоги після виробничих травм. Окремо проєкт нового Трудового кодексу для підлітків зображують як послаблення обмежень на їхню працю. Різні положення ухваленого закону й проєкту зводять до картини відмови держави від соціальних зобов’язань.
Державне управління в Україні зображується як ширма для боротьби олігархічних груп та іноземних агентів впливу, що контролюють кадрові призначення. Матеріали антикорупційних розслідувань та кадрові зміни в уряді роздмухуються до масштабів системної змови «клану Кучми» проти чинного президента. Використовуючи цитати з матеріалів кримінальних справ, маніпулятори подають Україну як слабку державу, де рішення приймаються «ляльководами» в інтересах глобальних еліт.
Заяви українських та європейських посадовців маркують як спільну кампанію проти Дональда Трампа й втручання у вибори США. До цієї схеми приєднують приписувані Зеленському дзвінки європейським лідерам і різкі оцінки політиків. Емоційні образи та заклики обмежити підтримку України подають як відповідь на нібито зневагу до американського президента.
Успішні операції Сил оборони України проти російської логістики, НПЗ та аеродромів подаються як суто піар-заходи Офісу Президента для отримання західної допомоги. Пропаганда стверджує, що ці атаки не мають військового значення і спрямовані лише на створення «картинки» для іноземних медіа та заспокоєння внутрішньої аудиторії на тлі втрат територій.
Політичне та військове керівництво України зображується як опозиція до Президента, яка нібито готує його усунення задля порятунку країни. Ця тактика спрямована на створення ілюзії неминучого краху державної вертикалі та розколу між Офісом Президента, розвідкою та бізнес-колами.
Українські міста подаються як зони постійної загрози, де цивільне населення перебуває у стані безперервного стресу та вимушеного переселення. Маніпулятивне висвітлення зосереджується на переповнених сховищах, примусовій евакуації та невідповідності цін на житло реальним ризикам, щоб підірвати віру у стабільність тилу.
Військова допомога Україні та дозвіл на використання західної зброї подаються як свідомий курс Заходу на ескалацію, що нібито змушує Росію до військової відповіді. Таке трактування має на меті перекласти відповідальність за продовження війни з агресора на країни НАТО та ЄС.
Розширення мобілізації на студентів, 18-річних юнаків та жінок подається як неминучий крок влади, нібито узгоджений із Заходом в обмін на фінансову допомогу. Маніпулятори використовують поодинокі заяви окремих осіб та технічні заходи обліку, щоб переконати суспільство у підготовці до відправки «дітей» та медиків на фронт як «гарматного м'яса».
Західна допомога подається як виключно розрахункова реакція на здатність України чинити опір, а не як ціннісна підтримка. Стверджується, що партнери були готові до знищення України у 2022 році та допомагають лише доти, доки це вигідно для виснаження Росії.
Поодинокі випадки вуличного насильства або побутових сварок за участю українців за кордоном подаються як системна ненависть і полювання на біженців. Таке висвітлення має на меті переконати громадян, що за межами України на них чекає лише небезпека та зневага з боку європейців.
Мобілізаційні заходи та воєнні втрати подаються як свідомий інструмент очищення українських земель для майбутнього заселення іноземцями. Будь-які заклики до захисту країни або евакуації цивільних маркуються як докази плану з винищення громадян в інтересах зовнішніх гравців. Складні демографічні виклики війни зводяться до теорії змови про створення «комфортної України для індусів» через цілеспрямоване позбавлення від українців.
Руйнування житлових будинків і загибель цивільних унаслідок російських атак подаються як прямий наслідок роботи українських мобільних вогневих груп та засобів радіоелектронної боротьби. Будь-які пошкодження міської забудови зводять до невдалих перехоплень або вторинної детонації боєприпасів. Розміщення військових об'єктів серед цивільних кварталів зображено як навмисний крок задля створення «картинки на крові». У такий спосіб провину за наслідки обстрілів намагаються повністю зняти з агресора.
Мобілізаційні заходи подаються як пряма причина дефіциту кадрів, що нібито веде до зупинки виробництва хліба та занепаду оборонно-промислового комплексу. Маніпулятори стверджують, що державна політика бронювання свідомо знищує тил, аби заповнити лави Збройних Сил України будь-якою ціною.
Україну виставляють винуватицею перебоїв у морській торгівлі, прирівнюючи її оборонні дії до агресії Росії. Маніпуляція використовує заклики Туреччини до мораторію, щоб змістити акцент з російської блокади на нібито двосторонню загрозу для цивільних суден.
Дипломатичні дискусії всередині ЄС та ООН подаються як незворотний розпад західної коаліції. Маніпулятори використовують робочі суперечки щодо санкцій та процедурні демарші, щоб переконати аудиторію у припиненні підтримки України.
Військова допомога та дипломатичні зусилля союзників подаються як інструменти встановлення зовнішнього контролю над Україною та агресії проти Росії. Будь-які ініціативи з виробництва озброєнь або міжнародні візити трактуються виключно як спроби західних еліт реалізувати власні ворожі амбіції коштом українського конфлікту.
Тему страхування воєнних ризиків і пошкодження підприємств російськими ударами подано як свідоме нехтування економікою з боку влади. Україну зіставляють із ЄС, який змальовують як безідейний і занепадницький простір, аби надати тезі ширшого тла. Витрати бізнесу розтягують до висновку, що війна стала для держави важливішою за робочі місця та підприємства.
Російське вторгнення подано як вимушену відповідь на нібито війну, яку Україна вже вела проти Росії. Для цього звинувачення у «русофобії», таборах і нападах на цивільних зводять до пояснення початку війни. Удари України по цілях у РФ також маркують як першопричину атак на українську інфраструктуру.
Російські ресурси створюють ілюзію тотального знищення енергетичної та логістичної систем України для деморалізації населення. Поодинокі влучання в об'єкти нафтогазової галузі, залізниці та порти подаються як незворотний колапс життєзабезпечення країни.
Українське державотворення та національна пам’ять подаються як такі, що нерозривно пов’язані з ідеологією нацизму та колабораціонізмом. Через викривлення історичного контексту та маніпуляцію заявами іноземних політиків просувається теза про неможливість існування сучасної України без радикальних ідеологій.
Три прийняті у серпні зразки техніки подано як доказ занепаду всього українського оборонного виробництва. Походження окремих компонентів і технічні обмеження маркують як нездатність України створювати дієве озброєння. Переговори про можливе ліцензійне виробництво Patriot розтягують до версії, що перемир’я потрібне Києву лише для розбудови заводів.
Рішення про продовження тимчасового захисту в ЄС подається як інструмент тиску на чоловіків призовного віку. Маніпулятори стверджують, що європейські країни нібито запроваджують нові фільтри, які позбавлять захисту тих, хто не оновив дані в «Резерв+». Метою є поширення паніки серед біженців та підрив довіри до європейських інституцій.
Європейську підтримку України та дипломатію ЄС подано як «агресію» проти Росії й підготовку ядерної війни. Висловлювання європейських політиків і коментаторів зводять до доказу, що саме Брюссель розпалює війну, а переговори з Москвою є єдиною альтернативою. Виборчі результати в Німеччині розтягують до мандата на відмову від підтримки України.
Зеленського подають як токсичну фігуру, яку нібито зневажають суспільства країн-партнерів та критикують впливові західні політики. Будь-яка підтримка України з боку іноземних лідерів чи інфлюенсерів маркується як результат підкупу або некомпетентності, щоб підірвати легітимність допомоги.
Західні партнери зображуються як цинічні гравці, які свідомо притримують засоби ППО для власних потреб, залишаючи Україну беззахисною перед ракетними ударами. Маніпуляція будується на протиставленні публічних заяв про підтримку та реальних побоювань країн НАТО щодо вичерпання власних арсеналів.
Перебої з електрикою, проблеми міських установ і нестача працівників подано як доказ того, що Україна є «проєктом», нездатним існувати. Канал, стилізований під міський дайджест, зводить різні місцеві повідомлення до однієї картини державного розпаду. Зневажливі ярлики щодо посадовців, учасників заходів і державних установ замінюють пояснення причин та обставин.
Українську державність подають як антихристиянську та «сатанинську» силу, що нібито окупувала споконвічні російські землі та переслідує вірян. Через релігійні образи та ярлик «бандерівської мерзоти» пропаганда намагається надати агресії статусу «священної війни» за моральні цінності.
Невизначеність навколо війни, переговорів і зовнішньої підтримки подано як доказ того, що українська влада не має ані стратегії оборони, ані плану миру. Складні воєнні й міжнародні рішення зводять до особистої слабкості керівництва, корисливості посадовців та приховування правди. Різні погляди на умови миру маркують як придушену, але нібито переважну вимогу поступок.
Згадки про можливе зниження мобілізаційного віку, переправу через Дніпро та угорський притулок подано як доказ того, що уникнення служби є загальною поведінкою українських чоловіків. Різні особисті обставини зводять до двох шляхів: втечі або завчасного ухилення. Вікові припущення й повідомлення про притулок розтягують до образу чоловіків, які не хочуть воювати.
Просування ідеї про повний контроль Росії над ситуацією на фронті подається як об'єктивна реальність, яку приховують західні медіа. Будь-які успіхи України або заяви про стійкість тавруються як штучна пропаганда, покликана ввести в оману світову спільноту.
Українські міста маркують як «окуповані київським режимом», а перейменування одеських вулиць і пам’ятники Пушкіну зображують як переслідування російської культури та історії. Рекламні дописи мережі подають Київ, Дніпро, Харків, Одесу й інші міста крізь мову «нових російських територій» та «окупації». Повідомлення про проблеми в Одесі зводять до образу чужої місту влади.
Мовне питання в Україні подається як інструмент тотального контролю, що поширюється навіть на інтимне життя та побутові конфлікти. Маніпулятори використовують поодинокі інциденти або обговорення в медіа, щоб зобразити країну як зону агресивної дискримінації, де за використання російської мови загрожує фізична розправа або публічне цькування.
Удари по цивільних об’єктах і людях приписують українським силам як доказ нібито систематичних воєнних злочинів. Окремі повідомлення про пошкодження, поранення чи захищені об’єкти зводять до твердження, що українські військові навмисно атакують мирних жителів. Також персональні дані військовослужбовців поширюють, маркуючи їх як «убивць» і «воєнних злочинців».