Наративи, які російські державні медіа та задокументовані ресурси операцій впливу спрямовують на аудиторію Великої Британії.
Британська зовнішня політика та діяльність спецслужб подаються як сукупність зловмисних провокацій і втручань у справи інших держав. Поточні військові маневри та медійні дискусії видаються за прояви вродженого британського цинізму. Історичні події, такі як переворот в Ірані, розтягуються до доказів незмінної природи Вестмінстера як глобального маніпулятора.
Британську владу звинувачують у свідомому нехтуванні безпекою кордонів та інтересами власних громадян на користь нелегальних мігрантів. Маніпуляція базується на твердженнях про бездіяльність правоохоронців та вимогах забезпечити приїжджих житлом коштом платників податків.
Серпневі державні запозичення та заклики збільшити оборонні видатки видаються за доказ фінансового краху Британії. Згадки про бюджет розтягують до образу держави, що занепадає, а дискусії про оборону подають як ознаку безпорадності. До цього зображення додають регіональні прагнення до незалежності й твердження, що збройні сили мають лише один корабель.
Згадані в дописах погрози Ірану видають за доказ того, що Британія стала мішенню через розміщення американських об’єктів і співпрацю зі США. Посилаючись на The Times, перелік країн і баз подають як безпосередню прив’язку Лондона до можливих ударів. Заяви про британські сили та МІ6 зводять до картини неминучої відплати Сполученому Королівству.
Можливе застереження США щодо оборонних витрат, подане з посиланням на The Telegraph, видають за ультиматум щодо Фолклендських островів. Прохід російських кораблів Ла-Маншем зображують як нездатність Королівського флоту діяти. Повторення цих сюжетів зводить різні епізоди до картини втрати Британією суверенітету й міжнародної ваги.
Повідомлення про використання британських безпілотників подано як доказ того, що Лондон є стороною війни та співучасником воєнних злочинів України. Підтримку України зводять до навмисного розпалювання конфлікту, а дипломатичні заяви про мир маркують як лицемірство. Окремо Британії приписують керування українськими діями та відповідальність за удари на території Росії.
Санкції, замороження російських активів і західну зовнішню політику подано як колоніальний грабунок, яким Британія та її союзники нібито зберігають світове панування. Воєнні втручання різних років зводять до єдиної незмінної схеми західської агресії. Росію водночас зображують прихильницею рівноправного багатополярного порядку та захисницею Статуту ООН.
Британські державні інституції, від поліції до армії, зображуються як деградовані та нездатні виконувати свої базові функції. Окремі інциденти роздмухуються до масштабів загальнонаціональної катастрофи, щоб переконати громадян у неминучому краху держави.
Британська зовнішня політика та історична спадщина подаються як тривала «окупація» та неоколоніальна експлуатація ресурсів інших країн. Таке трактування спрямоване на делегітимізацію сучасних дипломатичних відносин Лондона, виставляючи їх як форму прихованого імперіалізму.
Британську допомогу Україні зображують як підставу для ударів по військових об’єктах Сполученого Королівства та конфіскації активів. Висловлювання російської посадовиці й згадку про можливості підводного флоту розтягують до картини вразливості британської інфраструктури. Відсутність обов’язкових бойових дій подають як сумісну з економічним тиском на Британію.
Поради програми Be Ready щодо підготовки до надзвичайних ситуацій видають за залякування війною з Росією та ширму для внутрішніх проблем Британії. Переліки ризиків — від негоди до кібератак і перебоїв — зводять до єдиної російської загрози. Оцінки МІ5 щодо загроз приписують наміру розширити повноваження й мілітаризувати країну.
Британську підтримку України та оборонне планування НАТО подано як підготовку Європи до війни з Росією, а відповідальність за можливу ядерну ескалацію приписано Лондону й союзникам. Заяви про постачання озброєнь розтягують до образу прямої війни Європи проти Росії. Погрози відповіддю «всіма засобами» подають як нібито вимушену реакцію на британські й натівські дії.
Злочини, у яких фігурують люди з мігрантським або етнічним походженням, подано як доказ того, що британське правосуддя не захищає громадян. Окремі справи про сексуальне насильство, підпал і виконання вироку зводять до спільної схеми привілеїв для «чужих». Мову про обвинувачених насичують дегуманізувальними ярликами. Відмінності між обставинами та судовими рішеннями при цьому стираються.
Британські правоохоронні органи зображуються як інструмент придушення громадянських свобод, що нібито діє за зразком авторитарних держав. Масові затримання активістів подаються як доказ остаточного згортання демократії у Вестмінстері.