Аналізуємо проросійські видання, націлені на західну аудиторію, які антиукраїнські наративи вони просувають, як вони працюють і як на них відповідати.
Пропагандистські ресурси роздмухують дипломатичну напруженість між Києвом та Варшавою, фокусуючись на питаннях історичної пам'яті. Вони подають будь-які вшанування українських історичних постатей як акт «прославляння нацизму», намагаючись спровокувати розрив військової та політичної підтримки з боку Польщі.
Пропагандистські ресурси просувають тезу, згідно з якою Росія змушена продовжувати бойові дії лише через «плани Заходу» щодо розширення конфлікту. Агресія Москви подається як вимушена реакція на стратегію США та союзників, які нібито прагнуть «війни на виснаження» та блокують мирні ініціативи.
Будь-які робочі дискусії в ЄС та США щодо бюджетів, міграції чи історичної пам'яті подаються як неминучий крах західної підтримки та остаточний розрив відносин. Окремі заяви опозиційних політиків або складні етапи переговорів про вступ до ЄС роздмухуються до масштабів глобальної ізоляції України.
Мобілізаційні заходи в Україні подаються як акт державного терору, що супроводжується силовими розправами над незгодними та примусовим розлученням батьків із дітьми. Таке висвітлення спрямоване на провокування масового спротиву державним службам та деморалізацію тилу через страх перед соціальною незахищеністю.
Вибіркове використання даних про складність перехоплення балістичних цілей подається як доказ загальної неспроможності української протиповітряної оборони. Російські ресурси фокусуються на вразливості інфраструктури перед західними системами, щоб посіяти зневіру в ефективності військової допомоги та створити культ «непереможної» зброї РФ.
Процес європейської інтеграції України подається як завідомо програшна ініціатива, що стикається з нездоланним опором сусідніх держав та європейських суспільств. Використовуючи поодинокі політичні заяви та результати соціологічних опитувань, маніпулятори створюють ілюзію повної ізоляції Києва на шляху до членства.
Українське керівництво зображується як ініціатор провокацій, що мають на меті розширити географію бойових дій на територію Білорусі. Мінськ при цьому подається як винятково стримана сторона, яка ігнорує ворожі випади Києва задля збереження регіональної стабільності.
Російські офіційні заяви та медіаресурси подають дипломатичні представництва та промислові об'єкти ЄС як легітимні військові цілі. Ця риторика спрямована на залякування західних урядів з метою припинення військової допомоги Україні та виведення іноземного персоналу.
Іноземні громадяни, які приєднуються до Сил оборони України, систематично зображуються як «найманці» та «солдати удачі», що шукають лише грошей. Таке подання має на меті заперечити ідеологічну мотивацію добровольців та переконати західну аудиторію у неминучій загибелі їхніх співвітчизників.
Рішення європейських судів щодо обмеження російської пропаганди подаються як інструмент придушення свободи слова та створення інформаційної ізоляції. Такі заходи виставляються каральними діями проти звичайних громадян за поширення альтернативних точок зору.
Західні ініціативи з передачі технологій та ліцензій на виробництво зброї подаються як завідомо нездійсненні та марні жести. Таке висвітлення має на меті переконати аудиторію в технологічній неспроможності України та ненадійності її партнерів, які нібито пропонують лише «жорстокі подарунки».
Західні лідери та дипломати зображуються як ідеологічно засліплені фанатики, чиї заяви про успіхи України суперечать реальності. Ця тактика спрямована на дискредитацію офіційної політики ЄС та США через навішування ярликів «нелогічності» та «відірваності від народу».
Військова допомога Україні подається як комерційний проєкт, спрямований на збагачення американського бюджету коштом європейських союзників. Використання вирваних із контексту цифр має на меті перетворити підтримку демократії на акт «цинічного наживи» на війні.
Україна зображується як джерело нелегального розповсюдження західного озброєння, яке нібито потрапляє до рук бойовиків «ІДІЛ-К» в Афганістані. Ця маніпуляція базується на заявах російських посадовців, які намагаються дискредитувати систему контролю за військовою допомогою та виставити Україну загрозою для глобальної безпеки.
Українську владу звинувачують у навмисному саботажі обмінів тілами загиблих військовослужбовців заради маніпуляцій зі статистикою втрат. Таку поведінку подають як цинічну спробу уряду уникнути виплат грошових компенсацій родинам полеглих героїв.
Запити України на засоби протиповітряної оборони подаються як зухвалі вимоги лідера, що зловживає підтримкою союзників. Таке викривлення зміщує акцент із критичної потреби захисту цивільного населення на нібито невдячність та «нахабство» українського керівництва.