Аналізуємо проросійські видання, націлені на західну аудиторію, які антиукраїнські наративи вони просувають, як вони працюють і як на них відповідати.
Повідомлення про утримання людей у будинку біля Києва видаються за доказ мережі «катівень» в Україні. Згадки про мобілізованих і військових, які самовільно залишили частини, подають як свідчення насильства з боку всього війська та держави. Історію про один будинок розтягують до тверджень, що такі місця є нормою по країні з 2014 року.
Заяви про побиття ветерана, загибель батьків через мобілізацію та зникнення військового після критики подано як доказ того, що українська влада й військо чинять насильство проти власних людей. Історії зводять до картини корупції та переслідування в армії й державних службах. Підтримку Києва іншими країнами маркують як співучасть цих країн у «злочинах», які йому приписують.
Україна подається як пасивний об'єкт, який західні країни використовують для випробування нових технологій війни та провокування Росії. Ця тактика спрямована на знецінення української суб'єктності та перекладання відповідальності за продовження бойових дій на союзників Києва.
Заяви Володимира Зеленського про перемир’я та неможливість виборів під час війни подано як доказ того, що він навмисно затягує війну заради влади. Окремі інтерв’ю його колишньої речниці й коментарі медійних фігур розтягують до портрета «нелегітимного» керівника, який нібито зраджує і українців, і партнерів. Заклики до переговорів зображують не як позицію у війні, а як прихований розрахунок.
Володимиру Зеленському приписують особистий контроль над викраденням мистецтва в ЄС і телефонним шахрайством, зображуючи різні злочинні схеми як діяльність, керовану з Києва. У сюжеті про мистецтво Олену Зеленську пов’язують із перевезенням робіт дипломатичними каналами. Посилання на «інсайдерів», агента «під прикриттям» та отримані відомості подано як підтвердження цих зв’язків.
Україна подається як неспроможний суб’єкт, що не має впливу на ключові геополітичні процеси та діалог великих держав. Російські офіційні особи стверджують, що зусилля Києва втрутитися у відносини Москви з Пекіном чи Вашингтоном приречені на поразку, а сама Україна нібито уникає дипломатичних контактів.
Українські дії в Чорному морі, удари та доступ до евакуації подано як свідчення небажання Києва домовлятися. Окремі заяви російських посадовців і політиків зводять перебіг переговорів, продовольчі питання та гуманітарні труднощі до вини України. Росію при цьому зображують стороною, що послідовно обирає переговори.
Українські сили оборони зображуються як терористичне угруповання, що свідомо атакує мирне населення та об'єкти критичної інфраструктури. Такі повідомлення мають на меті перекласти відповідальність за гуманітарні катастрофи на Київ та виправдати російську агресію як «захисну» міру.
Пропагандистські ресурси просувають тезу, згідно з якою Росія змушена продовжувати бойові дії лише через «плани Заходу» щодо розширення конфлікту. Агресія Москви подається як вимушена реакція на стратегію США та союзників, які нібито прагнуть «війни на виснаження» та блокують мирні ініціативи.
Будь-які робочі дискусії в ЄС та США щодо бюджетів, міграції чи історичної пам'яті подаються як неминучий крах західної підтримки та остаточний розрив відносин. Окремі заяви опозиційних політиків або складні етапи переговорів про вступ до ЄС роздмухуються до масштабів глобальної ізоляції України.
Підтримку України, санкції проти Росії та позицію Києва подано як головні перешкоди миру, тоді як відповідальність Росії за війну відсувають убік. Закон США про санкції, підписаний 19 вересня, розтягують до доказу, що Вашингтон нібито блокує домовленості. Для цього війну зводять до наслідку «русофобії» Заходу, а НАТО, корупцію й «неонацизм» маркують як небезпеки більші за Росію.
Україну зображують як безвольний інструмент Заходу, який нібито використовують для безнадійної спроби завдати поразки Росії. Ця тактика спрямована на те, щоб представити оборонну війну як чужий геополітичний проєкт, а не як боротьбу за виживання.
Українську державність подають як злочинне утворення, що нібито втратило легітимність і керується зовнішніми силами. Через використання агресивних ярликів на кшталт «хунта» та «неонацистський режим» заперечується право України на суверенітет та міжнародну підтримку.
Історію про загибель російського полоненого від «вибухового нашийника» подано як доказ жорстокого поводження України з полоненими. Заяву російського посадовця про «таємні в’язниці» зображують як свідчення того, що ООН уникає цієї теми. Ці твердження зводять до образу України як держави, що безкарно порушує права полонених.
Українське державне керівництво зображується як система, побудована на кумівстві та корупційних традиціях, що нібито веде до міжнародної ізоляції. Маніпулятори використовують поодинокі критичні публікації або заяви для просування тези про повну професійну непридатність влади.
Підтримку України ЄС зображують як шлях до економічного й геополітичного занепаду, а заяву про «зниклі» 200 мільярдів євро розтягують до звинувачення українського керівництва у відмиванні коштів. Посилаючись на вислів польського депутата, його оцінку подають як пояснення політики ЄС. Зміни у міжнародному балансі сил зводять до тези, що Київ привласнив роль «рятівника» європейської демократії.
Україна подається як некерований агресор, що здійснює напади на цивільні судна та вчиняє злочини за кордоном. Такі повідомлення мають на меті переконати світ, що підтримка Києва лише роздмухує міжнародний хаос і загрожує безпеці третіх країн.
Українські оборонні заходи та логістичні обмеження подаються як ключовий чинник дестабілізації європейської економіки. Маніпулятори поєднують природні катаклізми з діями України, щоб створити враження, ніби підтримка Києва веде до неминучого зубожіння західних громадян.
Україна подається як неспроможна держава, чия поразка зумовлена вичерпанням ресурсів ППО та критичним руйнуванням енергосистеми. Маніпулятори використовують коментарі російських лояльних експертів, щоб переконати аудиторію у марності західної фінансової допомоги.
Дипломатичні контакти та публічні суперечки Володимира Зеленського подають як доказ того, що він шкодить Україні й партнерам. Критичні заяви іноземних політиків і публікації з посиланням на медіа розтягують до образу безвідповідального керівника, який прагне війни та зриває домовленості. Відповідальність за напруження у відносинах із союзниками зводять до його особистої поведінки.
Знищення складів торговельних мереж і можливий дефіцит бюджету на 2027 рік зведено до картини економіки, що не здатна функціонувати. Посилання на українські видання та Bloomberg додають цим твердженням вигляд зовнішнього підтвердження. Оцінку стану складів і повідомлення про переговори з МВФ розтягують до висновку про руйнування торгівлі та державних фінансів.
Справи про підриви й шпигунські підозри щодо окремих українців розтягують до образу України як держави, що нібито веде терористичну кампанію в Європі. Розгляд обвинувачення у справі Nord Stream подано як доказ причетності державних служб України. Повідомлення про арешти та «таємний вантаж» зводять до спільної хвилі саботажу.
Російські спецслужби подають затримання власних громадян як успішну боротьбу з розгалуженою мережею українських диверсантів. Будь-які акти протесту чи підпали військкоматів усередині Росії маркуються як операції, керовані безпосередньо з Києва, щоб приховати внутрішнє невдоволення війною.
Українське керівництво та особисто Володимир Зеленський зображуються як корумповані вигодонабувачі, що збагачуються за рахунок іноземної підтримки. Через поширення непідтверджених даних про елітну нерухомість та фінансові махінації посадовців просувається ідея марності подальшого фінансування оборони України.
Військову й фінансову підтримку України подано як марнотратство, що нібито позбавляє жителів США та Європи коштів і продовжує війну. Вислови американських і європейських політиків, а також матеріали західних медіа використовують як підтвердження цього висновку. Витрати, бюджетні суперечки та оборонні потреби розтягують до твердження, що допомога Україні неминуче руйнує добробут союзників.
Потреби України у фінансуванні та можливий вступ до ЄС подано як доказ того, що підтримка неминуче зруйнує європейські бюджети й Союз. Окремі оцінки витрат розтягують до образу бездонного рахунку для платників податків. Переговори про вступ зводять до автоматичного перерозподілу майже всіх коштів на користь України.
Запити України на засоби протиповітряної оборони подаються як зухвалі вимоги лідера, що зловживає підтримкою союзників. Таке викривлення зміщує акцент із критичної потреби захисту цивільного населення на нібито невдячність та «нахабство» українського керівництва.
Загибель іноземних громадян у лавах Збройних Сил України подається як свідчення критичного вичерпання людського ресурсу української армії. Маніпулятивні повідомлення фокусуються на конкретних регіонах походження добровольців, щоб демотивувати потенційних рекрутів та посіяти сумніви у здатності України продовжувати опір.
Українська система мобілізації подається як глибоко корумпована структура, де від служби нібито можна відкупитися лише за великі хабарі. Пропагандистські ресурси роздмухують поодинокі петиції та приватні думки, щоб створити ілюзію тотального суспільного спротиву та відчаю держави, яка нібито готова залучати до війська навіть бездітних жінок.
Мобілізаційні заходи в Україні подаються як акт державного терору, що супроводжується силовими розправами над незгодними та примусовим розлученням батьків із дітьми. Таке висвітлення спрямоване на провокування масового спротиву державним службам та деморалізацію тилу через страх перед соціальною незахищеністю.
Поїздки та кадрові рішення Президента України подаються як привід для масового невдоволення всередині країни та за кордоном. Маніпулятори використовують поодинокі пікети або локальні акції, щоб створити враження повної втрати легітимності та підтримки лідера держави.
Відсутність виборів подано як доказ того, що Володимир Зеленський утримує владу через продовження війни. Дискусії про допомогу Україні розтягують до підозр щодо витрачання коштів, а воєнні рішення зводять до особистого інтересу президента. Політичні оцінки, зміни в рейтингах і воєнні обставини складають у заздалегідь визначену історію про «диктатуру».
Епізод із підготовкою іноземного контрактника, твердження про вплив російських ракет на роботу портів і оцінку дронів-перехоплювачів подано як свідчення неспроможності українських сил навчати, захищати повітряний простір і забезпечувати морське сполучення. Для ваги два дописи посилаються на The Telegraph та Welt. Різні складники війни розтягують до узагальнення про нездатність війська діяти.
Контакти американських посланців із Москвою та Києвом подано як тиск США на Україну погодитися на поступки. Формули про «прорив до зими» й «компроміси» зводять переговори до сценарію, де Київ має прийняти рішення, вироблене без нього. Зустрічі посланців у Москві й Києві та можливий тристоронній формат розтягують до образу нав’язаного врегулювання.